Як було би цікаво хоч одним оком поглянути на давній Львів! Це можливо, адже до наших днів збереглася унікальна пластична панорама Львова ХVIII століття. Це був наймасштабніший і найдорожчий проєкт авторства львівського архітектора Януша Вітвіцького, справа його життя. Проте зараз, щоб побачити мініатюрну модель Львова, треба їхати аж до… Вроцлава. Як же унікальна панорама там опинилася?
Неординарний батько
Жив собі у Львові відомий професор, філософ, психолог, художник, графік, скульптор, мистецтвознавець, історик, перекладач, радіоведучий Владислав Вітвіцький. Надзвичайно різностороння і цікава особистість! Кажуть, що його справжнє ім’я було Юзеф Сас-Василькович, він походив зі шляхетної родини гербу Сас, був п’ятою дитиною судового писаря Людвіка-Філіпа та Уршули Воїнської, племінниці львівського архієпископа Лукаша Баранецького.
Владислав навчався у Львові, був учнем славетного філософа Казимира Твардовського, продовжив навчання у Ляйпцигу та Відні, викладав у Львівському та Варшавському університетах. Малював плакати, естампи, карикатури, ілюстрував книжки, створював гравюри на дереві, зробив 10 бронзових статуеток, досконало передавши пластику жіночого тіла в танці. Брав участь у художніх виставках як автор і рецензент. Написав багато праць з психології та мистецтвознавства, був одним з піонерів польської психології та автором перших польських психологічних підручників. Йому належить оригінальна теорія кратизму щодо зміни емоційних станів бажанням отримання почуття влади, вивчав також психологію релігії та світську етику. Перекладав давньогрецьких філософів, зокрема майже усього Платона, і навіть Євангелія від Матвія та Марка. Добре знався на античній культурі, створив серію радіовиступів «Афінські прогулянки» і транслював у 1930-х роках платонівські діалоги… Звісно, у такої надзвичайно неординарної людини міг народитися лише такий самий незвичайний син!
Незвичайний син
І він народився. 10 вересня 1903 року прийшов на світ Ян-Людвік Вітвіцький. Його матір’ю була Евзебія Поплавська зі старовинного роду, перша дружина Владислава, з якою вони одружилися 1901 року і прожили разом два десятки років. На рік старший брат Тадеуш пішов стопами батька і став відомим психологом, доцентом Варшавського університету. А Януш з дитинства захоплювався давньою історією та фортифікаціями.
Він розпочав навчання у віці 6 років: спочатку за партою євангельської загальної школи, потім у гімназії імені Т. Костюшка. 1920 рік став особливим в житті юнака: по-перше, батько раптом розлучився з його матір’ю і 28 жовтня одружився зі своєю колишньою ученицею Геленою Дубенською. Заради цього шлюбу Владислав навіть змінив віросповідання на протестантське — євангелістсько-реформатське. А по-друге, цього року 17-річному юнакові довелося взяти до рук зброю і обороняти свій рідний Львів від більшовиків. Після серйозного поранення в ногу хлопець став непридатним на військовій службі і повернувся до навчання, тепер вже на факультеті архітектури Львівської політехніки. Одночасно з навчанням Януш працював в управлінні реставрації Львова і розробляв проєкти будівель. Також вивчав історію мистецтв у Львові, а потім у Парижі та Римі.
1928 року Вітвіцький здобув нагороду за найкращий проєкт павільйону Львова на Загальній крайовій виставці у Познані. Ця перемога неабияк надихнула молодого архітектора, а ще 1931 року він побачив у Парижі виставку макетів військових укріплень XVII–XVIII століть авторства фортифікатора Вобана. І тоді у Вітвіцького визріла амбітна ідея: відтворити Львів та його майже втрачені укріплення ХVIII століття.
Ідею молодого архітектора гаряче підтримав професор Львівської політехніки Мар’ян Осінський. Він допоміг Янушеві отримати від влади міста приміщення для роботи над макетом на вулиці Уєйського (зараз Устияновича) в колишньому жіночому монастирі при костелі Марії Магдалини. 1936 року завдяки професору Осінському вдалося отримати під майстерню 2-кімнатне приміщення у славнозвісному «Будинку пір року» на Вірменській, 23.
На шляху до мрії
Задля втілення ідеї, Януш вивчав мапи, плани, світлини та гравюри Львова, перечитав гору матеріалів про давню архітектуру міста, створив потужну команду фахівців понад 20 осіб — архітекторів, істориків та конструкторів. Паралельно в 1932-1934 роках Вітвіцький працював у будівельному управлінні Торуня. Нарешті, 1934 року він остаточно повернувся до рідного Львова і отримав посаду асистента й ад’юнкта кафедри історії архітектури Львівської політехніки давнього Львова. У грудні 1935 року було створено Товариство побудови макету пластичної панорами, на чолі якого став професор Мар’ян Осінський. Членами товариства, яке займалося пошуком коштів для панорами, були професори Каспер Вайгель, Вітольд Мінкевич та інші.
Моделі будівель виготовлялися в масштабі 1:200 з фанери та грубого картону, дахи — з тонкої мідної бляхи, декор, вежі храмів, мініатюрні скульптури — зі свинцю. Балюстради робили з тоненького дроту, а всередину будинків поміщали 1,5-вольтові лампочки, щоб вночі панорама «оживала». І вона дійсно була, як жива! На каплиці Боїмів красувалися портрети Георгія та Ядвіги, зменшені в 200 разів, розміром 8×8 міліметрів! Перед Домініканським костелом, змонтованим з 1943 елементів, застигла парадна карета архієпископів завдовжки 18 міліметрів, яка ось-ось могла зрушити з місця завдяки колесам, встановленим на справжніх вісях! Відтворені були всі фортифікації: Малий та Королівський белюарди, Королівська та Бернардинська бастеї, Низький та Високий мури з численними вежами… Вражає, що на момент створення панорами деяких фортифікацій ще не було виявлено, так, бастею Низького муру, яку зараз всі можуть побачити на вулиці Підвальній, відкопали лише у 1970-х роках!
Це була титанічна 10-річна праця, все відтворювали надзвичайно ретельно і максимально реалістично. Вітвіцький навіть встановив, що Галицька брама була червоного кольору, тому що знайшов у архівній книзі видатків оплату «за червону фарбу на Галицьку браму». Освітлення змінювалося залежно від ситуації: Львів місячної ночі, в заграві пожежі, в променях ранкового сонця… Крім того, для роботи над великою панорамою був створений менший макет в масштабі 1:500 з храмами і фортифікаціями, але без житлової забудови, його експонували в Оперному театрі.
Експозиційна частина панорами складалася з макету діаметром 15 метрів, що йшов по колу, відтворюючи середмістя та околиці Львова, і образу міста на кільцевій стіні навколо нього заввишки 1,5 метра. Більшу його частину зобразив олійними фарбами Владислав Вітвіцький, батько Януша. Глядачі мали стояти на рухомій платформі, що створювала ілюзію огляду міста з висоти 350 метрів. Була передбачена і верхня платформа, вкрита грубими плитами з прозорого скла, крізь які можна було розглянути місто з висоти 600 метрів, а також система перископів для докладнішого огляду окремих будівель.
У часи воєнного лихоліття
У вересні 1938 року Януш одружився з Іреною Хріст, яка народила йому двох донечок — Софію та Анну. Робота над панорамою рухалася досить швидко, на 1939 рік вже були готові понад 300 моделей будівель: 52 громадські і культові будівлі та 271 будинок. А 1946 року макет містив близько 350 будівель і був майже повний, бракувало лише Краківського та Галицького передмістя.
І навіть міська влада, яку давно просили посприяти оригінальному проєкту, нарешті 1939 року погодилася зафундувати третину вартості макету. Загалом витрати становили понад 715 тисяч злотих, але місто встигло покрити лише 10 тисяч… Спочатку планували звести спеціальний павільйон для експонування, на кшталт ротонди Рацлавицької панорами, але потім Вітвіцький запропонував використати для цього Порохову вежу. Урочисте відкриття панорами планували на 1949 рік — до 600-річчя входу Львова до складу Королівства Польського. Втім, не так сталось, як гадалось…
Початок Другої світової війни та німецька окупація не вплинули на ентузіазм Януша Вітвіцького, він і надалі продовжував працювати над панорамою. Незавершений макет можна було оглянути в майстерні на Вірменській, 23, і в гостьовій книзі збереглися захоплені відгуки польською, німецькою та російською мовами. Його бачив голова дистрикту Галичина Отто-Густав Вехтер та секретар ЦК ВКП (б) УРСР Микита Хрущов, який оцінив його роботу і обіцяв підтримку.
Крім того, Януш робив скульптури під впливом відомого українського митця Олександра Архипенка, малював вугіллям та пастеллю. І це попри те, що 1943 року заарештували його матір та шістьох однодумців, з якими вони разом створювали панораму. Та й самого майстра тричі затримували органи гестапо та НКВС. У нього намагалися забрати майстерню, але Вітвіцький схитрував, заявивши, що панорама дуже велика і її неможливо винести з приміщення. Звісно, про те, що макет можна було з легкістю розібрати, архітектор змовчав.
Смерть в рідному Львові
Тодішня міська влада 1945 року запропонувала Янушу Вітвіцькому посаду заступника директора Української архітектурної академії, яка мала відповідати за створення не польської, а тепер вже української моделі історичного Львова. Обласний архітектурний відділ зафундував на панораму 30 тисяч карбованців і навіть виділив приміщення в Пороховій вежі. Але Януш, мабуть, передчуваючи небезпеку, вирішив виїхати разом зі своїм творінням до Польщі. Він звертався в усі можливі інстанції, і врешті-решт у липні 1946 року отримав дозвіл на виїзд. Панораму розібрали і спакували у шість величезних скринь та численні коробки.
Він не встиг… За три дні до від’їзду в Януша вилучили унікальну колекцію книжок і документів та вивезли до Києва в Науково-дослідницький інститут теорії та історії архітектури та містобудування, де вона перебуває досі. А до Вітвіцького раптом завітали троє «мистецтвознавців», одного з яких дружина Ірена бачила в одязі НКВС… 16 липня 1946 року 43-річний Януш вийшов разом з ними з майстерні. А знайшли його наступного дня в районі залізничного вокзалу з розтрощеною головою…
Через два тижні осиротіла родина Вітвіцьких все-таки виїхала в Польщу. З собою Ірена вивезла і злощасну панораму, яка переховувалася 40 років то в Національному музеї у професора Станіслава Лоренца, то в підвалі Варшавської політехніки, то на складах факультету архітектури Вроцлавського технологічного університету, подалі від довгих рук радянської влади. З 1975 року панорама перебувала у музеї Вроцлавської архідієцезії. На жаль, 1987 року 5 цінних моделей таки пропали. Потім кілька разів панораму пробували експонувати, а 2006 року вона стала власністю Оссолінеуму.
2015 року вроцлавські митці Адам Грохольський і Томаш Фрончек провели її ґрунтовну реставрацію, відновили втрачені моделі, і пластичну панораму Львова остаточно виставили у комплексі «Hala Stulecia» (Зала Століття) у Вроцлаві (ul. Wystawowa 1, 51–618), де тепер всі охочі можуть помилуватися шедевром майже сторічної давнини. Експозиція супроводжується оригінальним мультимедійним супроводом та можливістю перегляду документального фільму про долю панорами та її творця.
Батько Януша перед війною встиг виїхати до Польщі в містечко Констанцін-Єзьорна, де й помер 1948 року, переживши свого талановитого сина на два роки. А сам Януш Вітвіцький, розділений зі своєю родиною та головною справою свого життя, спочиває на Личаківському цвинтарі у Львові. В місті, де він народився, трагічно загинув і яке любив настільки, що зумів назавжди відтворити, зберегти і передати його мініатюрну копію майбутнім поколінням.
